Перший український професійний театр
10 квітня 1864 року в Львові розпочав свою діяльність музично - драматичний мобільний український театр «Руська Бесіда» (з 1914 р. - "Українська бесіда"). Ця подія є дуже важливою в житті українського народу, адже всі розуміли, що для культурного підйому українців, патріотичного виховання молоді, донесення до загалу української творчості та ознайомлення людей з українськими діячами мистецтва просто необхідним був професійний український театр. Ідея створення даного театру належала відомому на Галичині громадському діячеві, судді, депутату Юліану Лаврівському, який шляхом збору пожертв та залученням до майбутнього театру відомих на той час акторів та режисерів спромігся здійснити свій задум. Театр утримувався однойменним культурницьким товариством "Руська (згодом - Українська) Бесіда", до 1914 р. частково фінансувався Галицьким сеймом.
Перша вистава театру «Маруся» відбулась в «Народному домі» у Львові і мала
шалений успіх.
Гра акторів випала прегарно. Королевою вечора була Теофілія Бачинська в
ролі Марусі. Була це артистка великої міри, — на це годилися сучасні
українські, польські й німецькі критики. В першій виставі брали ще участь
Омелян Бачинський, Юрчакевич, Ю.Нижанківський, Сероічковський, Кобилянський і
ще дехто. Тому, що квитки на першу виставу було розхоплено за один день, театр
за кілька днів повторив виставу "Марусі"".
До репертуару театру, поряд з творами українських драматургів - М.Л.
Кропивницького, І.К. Карпенко-Карого, М.П. Старицького, Г.Ф.
Квітки-Основ’яненко, І.П. Котляревського, включались п’єси М.В. Гоголя, О.М.
Островського, А.П. Чехова, М. Горького, Г.Ібсена. Успішно ставились опери М.В.
Лисенка, Д.В. Сичинського, П.І. Чайковського, С. Монюшко, Б. Сметани, Дж.
Пуччині, Дж. Верді, Ж. Бізе.
Загалом театр проіснував до 1924 року, змінюючи назви та керівників. І хоча
театр діяв лише 60 років, для багатьох людей він став віддушиною в
одноманітному, сірому, а часом нелегкому житті. Адже переглядаючи спектаклі,
п’єси та опери люди разом з акторами переживали щастя і горе, закохувались і
розчаровувались, плакали і сміялись та попри все, виходили з зали з
впевненістю, що все в них буде добре.
Театр корифеїв
Корифей (з грецької мови) - це керівник хору або заспівувач.
1882 р. - Марко Кропивницький створив у Єлисаветграді (нині Кіровоград)
першу українську професійну трупу (Театр корифеїв). У 1883 році в Одесі трупа
відкрила сезон п'єсою "Наталка Полтавка" І. Котляревського.
До складу трупи увійшли: М. Заньковецька, Іван Карпенко-Карий, М. Садовський, П. Саксаганський, Марія Садовська-Барілотті. Багато сил театру також віддав драматург М. Старицький.
Труднощі, з якими довелося зіткнутися українському професійному театру:
1. Емський указ 1876 року, який забороняв виставляти п'єси українською мовою.
2. Українські народні пісні виконувалися французькою мовою.
3. На сцену не допускалася перекладна драматургія.
4. Усі ролі представників вищих верств мали виконуватися російською мовою.
5. Заборонялося відтворення історичних подій, які б нагадували колишні
вольності.
6. Зміст п'єс міг торкатися лише селянського побуту або кохання.
7. Разом з українською п'єсою мала виставлятися російська на стільки ж
актів.
8. Тяжке матеріальне становище.
Засновник трупи М. Кропивницький був: актором, режисером, драматургом,
композитором, виконавцем музичних творів, художником, педагогом, організатором
театральної справи.
Для збагачення репертуару були створені такі п'єси:
§
"Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці", "Не судилося",
"Талан", "Маруся Богуславка" М. Старицький
§
"Дай серцю волю, заведе в неволю", Доки сонце зійде, роса очі
виїсть", "Глитай, або ж Павук" М. Кропивницький
§
"Мартин Боруля", "Хазяїн", "Сто тисяч" І.
Карпенко-Карий.
У 1885 році театральна трупа розділилася: М. Старицький відокремився від М.
Кропивницького.
1907 р. - М. Садовський відкриває постійний український театр.
На козацько-гетьманську добу припадає розвиток
українського шкільного театру. Його становлення відбувалося у навчальних
закладах – Києво-Могилянській академії, колегіумах, братських школах. Згідно зі
шкільною програмою у межах вивчення обов’язкових предметів – поетики й риторики
– учнів навчали складати декламації – віршовані панегірики у формі привітань,
промов (плачів), послань на різні теми суспільного і шкільного життя. Вони
часто приурочували до релігійних свят, днів пам’яті святих або відомих духовних
осіб, з нагоди військових перемог, до приїзду високоповажних гостей до
навчального закладу тощо. Застосовувалось навіть мінімальне оформлення:
спеціальні костюми, завіса, атрибутика, рідше – скупі декорації. Інколи
складовою такого театралізованого дійства були діалоги, що складалися із
запитань і відповідей. Діалоги з елементами театралізації практикувалися і під
час філософських диспутів та «орацій». У такій спосіб учні набували ораторської
майстерності. Декламації та діалоги – безпосереднє джерело виникнення шкільної
драми. Відповідно до програми навчання їх писали викладачі поетики. Проте учні
не тільки розігрували готові п’єси, а й брали участь у їх створенні, а під час
канікул влаштовували «рекреаційні» вистави» просто неба. Філософсько-естетичне
обґрунтування принципів шкільної драми – трагедії, комедії, трагікомедії –
здійснив реформатор українського барокового театру Феофан Прокопович,
автор підручника «Пиїтика». До шкільного
театру включалися переважно різдвяні і великодні драми, а також п’єси
морально-дидактичного та історичного змісту. Деякі з творів, що збереглися –
анонімні, як, наприклад, перша відома на сьогодні шкільна драма «Олексій,
чоловік Божій». Драма на історичні теми присвячувалися реальним подіям і
видатним постатям. Так, у трагікомедії «Володимир» Ф.Прокопофича зображено
події прийняття християнства на Русі, проте насправді йдеться про гетьмана
І.Мазепу та його культурницьку діяльність. У драмі невідомого автора «Милость
Божія» головною дійовою особою виступає герой національно визвольної війни
Б.Хмельницький. Барокові риси шкільної драми виявились у контрастному
зіставленні драматичного й комічного. Між актами серйозної шкільної драми, яку
грали «книжною» мовою, з розважальною метою виконувалися веселі й жартівливі
інтермедії, написані доступною народною мовою. Сюжети інтермедій зазвичай
зводилися до простих епізодів із народного побуту. Поступово інтермедія вийшла
на майдани та ярмаркові площі і стала самостійним театральним жанром –
своєрідною попередницею жанру комедії. Шкільні декламації, диспути, вистави
супроводжувалися хоровим співом («хор ангелів»), кантами, інструментальною музикою
(гуслі, сопілка, тимпани, цитра), рідше – танцями. Видатні українські просвітителі, автори
шкільних драм Д.Тупало,Ф.Прокопович, С.Полоцький, М.Козачинський були
організаторами й викладачами шкіл у Росії, Білорусії, Сербії, де вони також
створювали театри, хори. Інтермедія, інтерлюдія – невелика п’юся
переважно гумористичного характеру, яку виконують між актами вистави. Вертеп –
явище театральної творчості, що можна водночас визначити і як перший народний
ляльковий театр, і як ранній народний музичний театр, і як варіант драматичного
театру.
Національний
шкільний театр вертеп
Із Різдвяною шкільною драмою, що має давнє коріння в
українській обрядовості, тісно пов'язаний національний ляльковий театр вертеп.
Час виникнення його ще й досі точно не з’ясовано, адже не розшукано текстів
вертепних драм. Відомо, що студенти-мандрівники ходили під час різдвяних свят
із вертепом селами й хуторами, відвідували панські садиби й козацькі оселі,
заробляючи собі на хліб. Вертепна дія розігрувалася у великій дерев’яній
скрині, поділеній на два (інколи три) поверхи. У підлозі сцени обох ярусів
прорізувалися щілини, крізь які один чи два актори водили ляльок, закріплених
на дротах. Така будова скрині не випадкова: вона відповідала особливостям
сюжету, що розгортався за двома сюжетними лініями – релігійною і народною. На
верхньому, «небесному», поверсі йшли християнська драма-містерія про народження
Христа дівою Марією, співалися янгольські хори, канти, колядки. На нижньому, «земному»,
- стояв трон царя Ірода, діяли Смерть, Чорт та інші персонажі. У другій,
інтермедійній дії розігрувалися комічні сценки та діалоги з українського життя,
виконувалися народні пісні й танці, грали «троїсті музики». Наприкінці
з’являвся головний герой – сміливий Запорожець, народний захисник. Цю ляльку
робили вищою за всі інші і вдягали в яскравий український костюм. Запорожець
усіх перемагав і співав рішучу епічну пісню «Та не буде лучче, та не буде
краще, як у нас та на Україні». На Галичині, Буковині й Закарпатті набув
популярності так званий «живий вертеп», у якому замість ляльок грали
люди-актори. Загалом вертепна драма стала улюбленим видовищем широких кіл
народних мас, предтечею демократичного театру. Початки драматичного театру
зародилися у гетьманській столиці – Глухові. Тут діяла акторська трупа гетьмана
Лівобережної України Кирила Розумовського. Першою виставою в гетьманському
палаці була комічна опера «Ізюмський ярмарок», поставлена французькою мовою
(1751). На сцені ставилися також опери італійських композиторів, комедії
Мольєра. Отже, це була перша спроба створення придворного театру. Таким чином,
український театр козацько-гетьманської доби, що синтезував поетичне слово,
акторську гру, декоративний живопис, музику і танець, став яскравим втіленням
стилю бароко.
Дякую за роботу.
Микола Леонтович. Недоспівана пісня подільського Орфея
1(13) грудня 1877 року в сім’ї сільського священика отця Дмитрія (с. Монастирок теперішнього Немирівського району) народився син Микола, майбутній композитор зі світовим ім’ям, співець краси подільської землі. В історію світового музичного мистецтва Леонтович увійшов як автор художніх обробок для хору українських народних пісень (близько 200), а також як творець жанру витонченої хорової мініатюри на основі текстів і мелодій народних пісень. Серед його найкращих обробок народних пісень виділяються своєю мелодійністю “Щедрик”, “Дударик”, “Праля”, “Козака несуть”, “Піють півні”, “Ой, з-за гори кам’яної”, “Женчичок-бренчичок”, “Зашуміла ліщинонька” та ін.
Дитинство Миколи Леонтовича пройшло в селі Шершнях Вінницького повіту (нині – Тиврівського району), де батько з 20 червня 1879 року отримав посаду настоятеля місцевої парафії. Мальовнича подільська природа, гармонія небесної блакиті та золота ланів, співочі люди – все це пробуджувало в хлопця потяг до звуків рідної пісні. До того ж його батько добре грав на скрипці, гітарі та віолончелі, а мати гарно співала, що не могло не накласти свій благотворний відбиток на вразливу дитячу душу.
Коли хлопцеві виповнилося 10 років, батьки віддали його на навчання до Немирівської гімназії (серпень 1887 року), де в цей час працювали друзі та однодумці Т.Г.Шевченка: Михайло Чалий, Іван Сошенко, Юліан Бєлкіна-Кенджицький, Опанас Маркович. Закінчивши підготовчий клас цієї гімназії, Леонтович того ж року вступає до Шаргородської духовної бурси, яку закінчує через чотири роки. Потім – тривалі роки перебування в Кам’янець-Подільській духовній семінарії. Навчався в семінарії Микола Леонтович досить скромно. Так, перший клас він закінчив лише 25-м за списком, до того ж мав переекзаменування з твору. А в останньому класі гімназії навіть був залишений на другий рік. Очевидно, давалися взнаки його величезна завантаженість у семінарському хорі (де він був диригентом), а також рішення посвятити себе справі народної освіти.
Після закінчення семінарії у 1899 році Леонтович працює вчителем творчої праці, арифметики та географії в Чуківській двокласній школі. Про його перебування в Чукові розповідають протоколи засідань педагогічної ради школи за 1897-1901 роки, які зберігаються в музеї у місті Тульчині. Тут, у Чукові, Леонтович з сільських хлопців та дівчат організовує свій перший хор, робить записи українських народних пісень.
Особливо значним для Леонтовича як у творчому, так і в особистому плані був тиврівський період його життя (з 1901 по 1902 рік). В Тиврові Микола Дмитрович викладає музику та співи в місцевому духовному училищі, організовує дитячий хор. На цей же період припадає і вихід його “Першої збірки пісень з Поділля”, багато пісень з якої виконувалось місцевим хором. Також у Тиврові Микола Леонтович познайомився із Клавдією Ферапонтівною Жовткевич, уродженкою волинського села Підлісці, яка з 29 вересня 1901 року стає його супутницею життя.
Восени 1902 року Леонтович залишає Тиврів і переїздить до Вінниці. Деякий час тут він працює викладачем співів в церковно-учительській школі і одночасно диригує духовим оркестром. Поряд із цим Леонтович впродовж 1903-1904 років відвідує лекції та консультації в Петербурзькій придворній співочій капелі і невдовзі складає іспит на звання диригента церковного хору.
Приємним епізодом в житті молодого композитора була також рецензія відомого метра української класичної музики М. В. Лисенка на “Другу збірку пісень з Поділля” (1903 рік). Зокрема, Микола Віталійович писав: “Пригадуючи собі вашу збірку пісень, я був дуже зрадуваний, знайшовши в ній самостійні ходи, рухи голосів, а не підкладання інтервалів задля гармонійної площини”.
Однак в житті Миколи Дмитровича бували і неприємні моменти. Через різні ускладнення йому довелося залишити Вінницю і тривалий час поневірятися без засобів до існування. Перебуваючи на батьківщині дружини, Леонтович дізнається, що на станції Гришине (нині – Красноармійське Донецької області) існує вакансія вчителя в залізничній школі. І Микола Дмитрович разом з дружиною перебирається на Донбас. Новий вчитель одразу ж припав до вподоби шкільному колективу. Але пропрацювати довго Леонтовичу тут не вдалося. Під час подій 1905-1907 років він викликає підозру в жандармів через симпатії до революціонерів, а також за те, що очолюваний ним хор робітників-залізничників виконував пісні антимонархічного змісту. Рятуючись від переслідувань жандармів, Леонтович переїздить до Тульчина. З 12 жовтня 1908 року Микола Дмитрович викладає церковний спів у місцевому єпархіальному жіночому училищі. Судячи зі спогадів його учениці Ірини Шероцької-Кравчук (“Культура і життя”. 1991 р.), уроки Леонтовича користувалися незмінним успіхом серед вихованок училища.
Починаючи з 1909 року, Микола Леонтович бере консультації з теорії композиції у професора Болеслава Яворського, учня відомого російського композитора Сергія Танєєва. Спочатку їхні зустрічі відбувалися в Москві, а згодом у Києві. Спілкування із Яворським допомогло Леонтовичу досконало опанувати ряд прийомів із техніки хорового письма, зокрема, з поліфонії.
В 1918 році Леонтович переїздить на постійне проживання до Києва. Видатний український композитор К. Г. Стеценко, з яким Леонтович познайомився у Києві, так писав про свого знайомого: “Він ніби різьбяр у музиці, що творить найтонші музичні вартості, неначе кружева з шовку. Його техніка, обробка найменшої речі настільки “ажурна”, ніби тонка різьба із золота, прикрашена самоцвітним камінням”.
До речі, обох велетів національної культури поєднувала не лише музична творчість, але й спільна праця в галузі державотворення за часів Центральної Ради: обоє працювали в педагогічній секції музичного відділу Міністерства народної освіти УНР (Кирило Григорович – головою секції, Микола Дмитрович – її діловодом). Окрім цього, Леонтович не полишає і суто професійної діяльності: працює викладачем хорової справи в музично-драматичному інституті імені М.В. Лисенка, організовує та очолює в ранзі комісара першу українську державну капелу. В цей же час Микола Дмитрович пише 4 хорові поеми: “Легенда”, “Літні тони”, “Моя пісня”, “Льодокол”. Однак творчу працю композитора перервала денікінська окупація Києва. Погрози розправою змушують Леонтовича переїхати із сім’єю назад до Тульчина. Тут він повертається до вчительської праці, багато і самовіддано працює на музичній ниві. З архівних джерел також відомо, що з 1 серпня 1920 року Леонтович займає посаду завідуючого секцією мистецтв при Брацлавському повітовому відділі народної освіти, а згодом – організатора державного хору в Тульчині.
Лебединою піснею композитора, за задумом самого автора, повинна була стати народно-фантастична опера “На русалчин великдень”. Для того, щоб закінчити її текст (слів автора, Бориса Грінченка, вистачило лише на одну дію), Леонтович виїжджає в село Стражгород, де проживала його знайома лібреттистка, колишня випускниця Тульчинського єпархіального училища Надія Василівна Танашевич. У Стражгород Микола Дмитрович прибув у четвер 20 січня 1921 року, якраз на іменини старого Танашевича. “На другий день, в п’ятницю, – писав перший біограф Леонтовича В. П. Дяченко, – Микола Дмитрович майже цілий день просидів з Надією Василівною над лібретто. Він дав усі необхідні вказівки та побажання і повернувся надвечір у Марківці щасливий і вдоволений. Тепер справа з оперою була цілком налагоджена”.
День 22 січня Леонтович, окрилений творчими успіхами, провів у будинку батька в селі Марківка нинішнього Теплицького району. Чи знав тоді подільський Орфей, що невблаганний час вже цієї миті набував для нього нових, особливих вимірів? Напевне знав, здогадувався…
Збереглися звістки про те, що Надія Танашевич в кінці книги В. П. Дяченка залишила такий запис: “Стара Танашевич 6-го янв. (ст.стиль) ворожила по руці (Леонтовичу. – авт.), херомантичним способом вгадувала довжину життя. Але в цей момент підійшла до них Надія. Тут же стояв і Грех (колега Леонтовича по Тульчинському училищу. – авт.). Вона подивилась і сказала: “Ох, мамо! Та лінія життя зовсім скінчилась, нащо ж ти неправдиво кажеш”. А М. Д. зареготався, та й каже: “Значить, коли я буду від вас іти, і з лісу вийде бандит мене вбивати, то я йому скажу: е, ні! Стій. Матушка Танашевич мені ще вгадувала довго жити”.
Наступні події, що трапились після цього, лише засвідчили невідворотність долі, яка штовхала геніального митця назустріч безсмертю. Про обставини трагічної загибелі Миколи Дмитровича від рук підступного вбивці, якого Леонтовичі гостинно впустили до хати, нагодували, дали притулок на ніч, вже говорилося багато у краєзнавчій літературі. Пізніші ж дослідження, щоправда, дозволили зробити істотне уточнення, що вбивцею національного музичного генія був агент Гайсинського повітового ЧК. Дозволимо собі ще раз процитувати цей документ (секретний рапорт начальника Гайсинської повітової міліції губернському начальству від 9 лютого 1921 року), оскільки наступні документи дозволяють зробити висновок, що вбивство композитора мало не випадковий характер (переклад з російської): “В ніч на 23 січня агент повітчека Грищенко пострілом з гвинтівки вбив сина священика с. Марківки, Кіблицької волості Миколу Леонтовича – 43-х років, в якого Грищенко ночував і 26-го січня Грищенко, який переховувався в м.Теплику при переслідуванні його чинами міліції, пострілом з гвинтівки поранив в живіт міліціонера Твердохліба”.
“Куля чекістського насланця, – писала вже у наші дні мистецтвознавець з Києва Валентина Кузик, – свідомо цілила в серце визнаного носія духовності нації – Миколу Леонтовича. Це був знак страшної кари, що чекає на кожного самостійника, який не догоджає системі”.
У цьому зв’язку досить промовистими виглядають наступні документи, виявлені автором (ДАВО, Ф.Р-2616, оп. 2, спр. 8, арк. 58, 63, 85). Мова в них йде про службову кар’єру агента Грищенка (накази Гайсинського повітового ЧК). Подаємо їх текст мовою оригіналу: “Зачисляется в списки в качестве районного информатора т. Грищенко Афанасий и на все виды положенного довольствия с 4-го сего декабря (1920 р. – авт.).
Справка: Рапорт ст. информатора т. Пилата (яке красномовне прізвище! – авт.) и резолюция секретаря т.Купцова”.
“Убывшего в служебную командировку (виділено автором) районного информатора тов. Грищенко полагать в таковой и исключить с провиантского, приварочного и чайного довольствия с 12 сего ноября (очевидно, грудня. — авт.)…
Выданные 5000 аванса районному информатору тов. Грищенко на секретные расходы (виділено автором), выписать в расход по приходно-расходному журналу”.
І, нарешті, наказ Гайсинського повітчека № 17 від 21 січня 1921 року: “Поступившие от районного информатора т. Грищенко 5000 р. на погашение полученного им аванса в Гайсин. Политбюро записать на приход по кассе”(чи не поповнив Грищенко таким чином свої грошові запаси, забравши згодом гроші у сестри Леонтовича?).
Імовірно також, що до відомих мотивів вбивства Миколи Леонтовича прилучився і його намір виїхати за кордон, про що свідчать спогади сина Надії Танашевич Бориса Іванова.
Болісним криком відгукнулася звістка про загибель Миколи Дмитровича Леонтовича по всій Україні, спонукала її кращі культурно-мистецькі сили до об’єднання в Комітеті пам’яті М. Д. Леонтовича (до речі, серед його членів зустрічаємо і багатьох наших земляків, зокрема, визначних музикантів Давида Бертьє та В’ячеслава Мерзлякова). Відзначилася досить своєрідним чином у “вшануванні” пам’яті славетного композитора і офіційна влада. Так, невдовзі після похорону Миколи Дмитровича тульчинські чиновники (на той час Тульчин був повітовим центром) приймають рішення про виселення вдови М. Д. Леонтовича з її помешкання, а також про конфіскацію меблів та музичних інструментів. Лише завдяки енергійному протесту Київського губернського комітету професійно-технічної освіти, Всеукраїнського комітету пам’яті М. Леонтовича та інших організацій Рада Народних Комісарів України 18 листопада 1921 року була змушена прийняти постанову про відміну рішень органів місцевої влади.
Все ж, попри те, що “ім’я Леонтовича було визнано неактуальним для радянської доби” (Історія української музики, 1991, т. ІV, с.15), чарівні звуки його музичних творінь і після смерті свого творця хвилювали серця не одного покоління слухачів. Палкі прихильники його творчості 1 черня 1922 року заснували на Поділлі філію Музичного товариства імені Леонтовича, його ж ім’я носила також Вінницька хорова капела. Пізніше, в 1946 році, урядом УРСР було встановлено щорічні стипендії імені Леонтовича для студентів Київської та Львівської державних консерваторій, а також для учнів Київського музичного училища. В місті Тульчині композитору за проектом скульптора Г. Н. Кальченко та архітектора А.Ф.Ігнатенка споруджено пам’ятник-бюст, а в ряді інших місць встановлено меморіальні дошки та пам’ятні знаки (Тиврів, Тульчин, Чуків та ін.). Його ж ім’я з 1968 року носить Вінницьке державне музичне училище (нині – училище культури та мистецтв). І допоки линутиме над неозорими полями та долами щира українська пісня, ім’я Леонтовича та його творчість житимуть в серцях нащадків
Тарас Шевченко відомий у світі, в першу чергу, як митець слова. Однак це не забирає його слави, як художника. Та найперше його постать можна окреслити як борця, який став символом української нації. У його творчості поезія і живопис тісно пов’язані між собою. Свого часу відомий художник Леонардо да Вінчі стверджував, що «малярство – це німа поезія, а поезія – промовисте малярство». Природа щедро наділила кріпацького сина не лише поетичним даром, а й талантом художника, які ніколи не зраджували йому, навіть у години страждань і тяжкої неволі. Для Шевченка живопис став потребою, вираженням його творчого духу.Які жанри у творчості Т.Шевченка набули розквіту?
Перегляньте відео та дізнайтеся цікаві факти з життя Тараса Шевченка https://www.youtube.com/watch?v=uGZN8P84mI
Микола Пимоненко - майстер побутового жанру.
М. Пимоненко був визначним майстром побутового жанру. Багато уваги приділяв етнографічним особливостям селянського побуту.Картинам Пимоненка властиві глибокий гуманізм, народність. Вони свідчать про прекрасне знання художником життя українського народу, вміння бачити і передавати красу і поезію його життя. Митець ніби і не створює свої картини, а їх йому підказує саме життя.
Ознайомтесь із творчістю М. Пимоненка із відеогалереї світового мистецтва Олександра Смольянінова. Зверніть увагу на прекрасне виконання Піккардійською Терцією народної пісні "Йшли корови із діброви".
Сергій Васильківський - поет українського малярства.
Твори Васильківського, сповнені південного українського сонця, побували на виставках у Петербурзі, Паризькому салоні. Про них дуже схвально відгукувався П.Третьяков. За картини, створені під час пенсіонерського відрядження, – «У Піренеях», «Вигляд на Безансон», «Ранок у Безансоні», «Зима в Іспанії», «Булонський ліс взимку» – Рада Петербурзької Академії мистецтв мала присудити йому звання академіка, але не наважилася… Мріючи про створення в Харкові великого національного музею, Васильківський заповів Музею Слобідської України 1340 своїх творів і велику суму грошей. Зібрання його творів у Харківському художньому музеї є найбільшою колекцією полотен художника в Україні. Його доробок налічує понад три тисячі творів, більшість з яких втрачено під час другої світової війни, але й те, що залишилося, вражає нащадків художньою довершеністю.
https://www.youtube.com/watch?v=Qt_0wWbjJx8&ab_channel=ISLNDTV
Олександр Мурашко - митець, який підкорив світ за життя.
Визнання Олександра Мурашка стало визнанням не лише окремого художника, а і його Батьківщини. Завдяки Мурашку українське мистецтво вийшло зі стану вузько національного, провінційного, талант митця підняв його до західноєвропейського рівня, а його твори долучені до контексту світового художнього процесу. Останні роки життя митця були складними для майстра. Втілено його давню мрію — 1917 року відкрито Українську Академію образотворчого мистецтва. Мурашко був одим із найактивніших її організаторів. До роботи в Академії були залучені такі видатні українські художники, як Георгій Нарбут, Федір Кричевський, Абрам Маневич, Михайло Бойчук, Микола Бурачек. Сам Мурашко очолив одну з майстерень живопису.
Твори Олександра Мурашка зберігаються в музеях України, Угорщини, Білорусі, Росії, Азербайджану.
Українська графіка бере свій
початок з глибини віків. Поява рукописної
книги в Київській Русі в XI—XII ст. дала плідний ґрунт для розвитку книжкової
графіки
Художники Київської Русі в XI—XII ст. оздоблювали книгу орнаментальними заставками, вигадливими заголовними літерами (ініціалами), сторінковими ілюстраціями (мініатюрами), а також численними дрібними малюнками на берегах сторінок.
Найдавнішими витворами книжкової графіки, що
збереглися до нашого часу, є книги XI—XII ст.: “Остромирове Євангеліє”
(1056—1057), “Ізборник Святослава” (1073), “Трірський псалтир” (або “Кодекс
Гертруди”; 1078—1087), “Юр'ївське Євангеліє” (1120—1128) та “Добрилове
Євангеліє” (1164).
Яким же був розвиток портретного жанру в українському живописі XVI- XVIІІ ст.?
Ідеалом краси став «Амур» Етьєна Моріса Фальконе (1716—1791).
Багато заказників мріяли бачити скульптури у своїх садах, купальнях, бесідках. Відомо, що майстер сам створив близько десятка подібних робіт, ще й передавав замовлення учням і колегам.
Для майстрів скульптури класицизму характерні культ ідеалів античності й Відродження, стриманість, чіткість форм і деталей. Митці часто звертаються до міфологічної тематики, наприклад, до сюжету міфа про Амура і Психею. В основі естетики класицизму лежать раціоналістські принципи Р. Декарта і картезіанства. Вони бачать твір мистецтва як щось штучне - свідомо створене, раціонально організоване, логічно вибудуваний. Естетичною цінністю для класицизму виступає лише родове, неминуще, непідвладне часу. Класицистичний образ тяжіє до зразка, в якому життя зупинилася у своєму ідеально вічному образі. На відміну від бароко архітектурно-декоративна пластика в епоху класицизму має строгу систему розташування на фасаді будівлі: переважно в центральній частині, головному портику і в бічних ризалитах, або вінчає будівлю, читаючись на тлі неба.
Найвище художнє втілення класицизму проявив у мистецтві скульптури Антоніо Канова, який у своїх героїчних та ідеалістичних творах наслідував традиції еллінізму, зокрема надихався статуями Праксителя.
Суголосна міфу тема кохання була втілена Огюстом Роденом (1840—1917) у знаменитих композиціях «Поцілунок» і «Вічна весна», неперевершених за грацією, експресією. О. Родена можна вважати засновником експресіонізму в скульптурі. У містах Європи й поза її межами є понад 20 копій відомої роботи «Мислитель». Завдяки контрастам фактури, прийомам обробки матеріалу цю вдалося показати людину, сповненої внутрішньої енергії.
Справжньою прикрасою Великого палацу у Версалі стала Дзеркальна галерея довжиною 73 метри. З одного боку цієї парадної зали знаходяться 17 високих вікон, а з протилежної – величезні дзеркала, у яких відображувалися небо, озера, фонтани й скульптури парку.
Палацові зали були прикрашені рельєфами і скульптурними ансамблями, що надавало їм особливої урочистості й пишності.
Скульптура класицизму, як правило, розрахована на сприйняття з певної точки огляду, відрізняється згладженим моделюванням і стабільністю форм.
https://www.youtube.com/watch?v=0DOrLnyuofU
Франсуа́ Огю́ст Рене́ Роде́н — французький скульптор. Один із засновників імпресіонізму у скульптурі. Його творчість пов'язала XIX століття з XX-м, синтезувала реалізм з новаторством. Досконалість притаманна вже раннім роботам Родена («Людина зі зламаним носом», 1864). Статуї «Бронзова епоха» (1877), що втілює пробудження людства, його сум'яття перед майбутнім, і пронизані пафосом пророцтва статуї «Пророк Іоанн-Хреститель» (1879) у повній мірі притаманні характерні для Родена філософська глибина задуму, гостра життєвість й енергійне моделювання об'єму. У скульптурі «Бронзова доба»(1876) автор прагне перейти до створення монументальних творів. Ідея створення цієї скульптури виникла в результаті знайомства Родена з творчістю Мікеланджело під час поїздки до Італії.
Говорячи в цілому про скульптуру другої половини XVIII ст., Слід визнати одне дуже важливе загальне, в тій чи іншій мірі характерне для всієї європейської пластики цього часу: вона завжди представляє поєднання, злиття рис бароко і класицизму, барокових і класичних тенденцій, особливо на зорі народження класицизму.
Немає коментарів:
Дописати коментар